От учора, щоб доїхати в центр, вигріб увесь дріб’язок з кишень, але на маршрутку, авжеж, не осталося, того од метро додому прийшлося йти пішки. Похолодало, сильний вітер хапав за ноги, та якщо тепло вдягнуться – можна йти, не мерзнеш. Воно й приємно по-своєму. Було ще й трохи зоряно й місячно. Еге ж, був вечір. Пройшов я так хвилин із двадцять – увесь спальний район, кругом – ані душі, тільки машини щільно понатикувані скрізь, де тільки можна. Коли йдеш уночі містом, вогники сигналізацій на тих автах, вони ж як гірлянди міняться й переблимують. Світяться й вікна в тих етажерках, кругом де не глянеш – самі вікна. І от якось я так почув тоді оцю силу, оцю могуть закону, що розсадив їх от цю мить по своїх кватирях, за яку часину вкладе спати, а рано – збудить і викине надвір, у метро й маршрутки, і пожене на роботу; я почув усю велич цього циклу, не менш захватного, як цикли прецесії небесних тіл, циклу не менш неминучого й незмінного, як Платонів рік. Почув, що є своя насолода і млість в тім, щоб буть за частину того циклу.

Дорогою, як іти до мене, треба пройти через узький прохід у будинку, і тільки я хотів це зробити, як мене нагнав здоровенний джип тойота. Я спиною почув його пронизливі фари. Я одійшов собі пропустить його, він, наче так і треба, минув собі мене й повернув у вузький виїзд із двору. За ним з другого під’їзду повернув пікап із піаніно в кузові. Я йду за ними, коли бачу – чогось вони стали. Пройшовши метрів скільки вперед, бачу: просто перед джипом, метрів за п’ять чи сім, стоїть другий джип, не розібрав марки. Обидва пристали, і пікап собі за ними нищечком стоїть. А дорога ж вузесенька, не проїхати обом ніяк! От і стоять вони, світять фарами один на одного, наче готові биться, наче два панцерники виїхали на вулицю розруйнованого города. І я аж став, щоб і собі подивиться, що ж воно буде. Стояли вони так чи не хвилин з п’ять. Покіль один таки крутнув керму, виїхав на газон і об’їхав отих. А тойота мовчки, дуже так степенно поїхала далі. А пікап з піаніно і за нею.

До чого це я пак? Оті п’ять хвилин, що я там стояв, за них я намалював собі, як рано встаю о сьомій, чищу зуби й голюся, і снідаю заздалегоди і швидко, щоб не спізнитися, щоб приїхати на чверть години раніше – перший день в офісі; лізу в метро, штовхаюся й лаюся там із такими ж роботягами, мучуся недоспаним сном і гидливо держуся за липке поруччя. Проклинаю цей вагон і цей світ, кажу собі завтра ж усе кинуть і поїхать звідси к бісу. Та коли виходжу із станції – зимне повітря мене холодить, я доходжу роботи, всідаюсь за маненький (зате ж дешевший) монітор, що вибирає мені очі, і перевіряю пошту, читаю останні новини, і те, що діється зо мною, вже не виглядає на страшне чи бодай хоч трохи важне. День минає в справах, не надсильних, хай Бог милує, а все-таки однаковість виснажує, і вертаю назад я дуже втомлений, щоб думать за що-небудь. І зранку все знов повториться, тільки з часом рано вставати і їхати в метро мене все менше дратуватиме. Я до всього навикну. Заведу собі чудові креативні захоплення (сальса, музика, …), від яких праця не буде така нестерпна. І я рішив: я найду собі роботу.

Нема й мови, це зовсім не те, що та завсігди порожня клітка при виході з метро, хоч, ніде правди діти, ці дні я таки й подумував і про неї. Що ж, і то правда: хурдига є хурдига, хай вона й зветься “офіс”. Кінцем я все-таки добрав, що нова робота буде тим самим білим прапором про мене. Я довго над усім тим думав, довго ходив кругами навколо тієї клітки, раз спинявся на порозі й не важився підступить до сонного міліціонера, довго переглядав оголошення про менеджерів і сисадмінів у газетах. Міліціонер, гадаю, поставився до мене з підозрою, і близько не догадуючись, що перед ним єдиний живий нащадок київського митрополота, чиїм іменем тепер узивають Феофанію. Брутально попросив у мене паспорта, і в ту коротку хвилю, що він бабрав його сторінки, я пережив усе, що мав пережити, щоб повернутися додому до неї і її тупої дочки, і знову слухати її бридкі слова про те, що вона облаштувала все так, щоб ми нарешті були разом. Вона переживала за мене й хотіла, щоб я покинув їздить на села; я сказав, що без тих грошей нам буде непереливки; тоді вона заходилася продавати мотлох, яким кишіла її хата, різним відворотним типам: збоченцям, що полюють на стару білизну, і художникам, що збирають листівки з чужими описками і старі фотографічні іконки в залізних оправах. Вона запізналася з підозрілими типами, з якими обмінювалася фотографіями своїх аур під час здибанок вже не знаю де, можливо, в якому-небудь катедральному соборі. Слово чести, тих фотографій би в неї стало на п’ятсот літ, та в мене не було стільки часу.

Отож, я подумав – поїхали в Крайстчерч. Ні, це здається, Нова Зеландія. А мене змалечку вабила ця чортяча назва, з того часу, як малим у газеті – одній із перших “нєзавісімих” газет перестройки – побачив фотографію з краєвидом, де подекуди дерева й бар’єр уздовж дороги, а на їй – такий добрякуватий, бородатий дядько в мотоциклетному шоломі, і, само собою, на мотоциклі, і за його спиною на сидінні – простий собі кіт. У підписі до фото була ціла історія про дядька, що навчив кота їздити скрізь із собою на мотоциклі, – їх знала вся округа, і лише в кінці коротка, суха, як дерев’яний цвях приписка: сьогодні кіт і його господар загинули в автокатастрофі. Ось що таке для мене Крайстчерч.

Ні, не буде мені Крайстчерча, але є ще вона, омріяна, долина життя й смерти, моя Америка. Тепер я написав до Л., от хіба яких п’ять хвилин є – одразу перед тим, як зайшов сюди. Слава Богу, мій смартфон залишився зі мною й на диво не загубивсь, хоч і лептоп, і ПК я втратив – вони пооставалися в бувшому домі. В Америці тепер глупа ніч, а якби й був день – я б одібрав відповідь нескоро. Та я знаю, що Л. мені напише, і що вона не зможе одмовити на те, що я їй пропоную. Вона, видно, вже знає багато поганої правди про мене, але ж вона, кінець кінцем, лише старіюча жінка, якій треба тепла й любові, і якщо я дам їх їй, вона приголубить і зогріє мене при їхньому фонді (в якомусь think tank на довічному scholarship). Там я почну нове життя. Вряд чи я захотів би тоді повертатися. Та й до Крайстчерча не так важко летіти хоч би й з Каліфорнії. Тільки не треба ніяких літаків і того дурнуватого контролю. Я нічого не братиму з собою, тільки тихенько викрадуся з дому, аби  ж ніхто не почув. До Одеси на залізних собаках, а там – я вже бачу, як клубочиться дим над пароплавом, що повезе мене до далекого берега. Я наймуся юнгою на барку з капітаном-фіном, робитиму кондуктором омнібуса, якщо мене не прийме Л. Коли ми вийдемо у фйорд, я розігну спину, змокрілий від утоми й хвилювань, вдивлятимуся в берег і розпрощаюся нарешті з містом Християнією, де скрізь уже позасвічували вікна. Я, єдиний прямий нащадок київського митрополита, на чию честь названо Феофанію.

Двома електричками й пересадкою я добрався глухенького місця. Тим, хто хотів би повторити мене, я би радив звертати увагу на хати з червоними бляшаними зірками на воротях, певний знак, що там живе вєтєран, або самотою його баба, чи як звуть її онуки, бабушка (а це ж іще краще). Знайте ж, о товариші, послухайте мене, єдиного непрямого нащадка київського митрополита, чиїм іменем тепер прозивають Феофанію, що тим-ото ветеранам тільки й платять на селі добру пенсію, а що їм нікуди вже тратити, вони складають собі ті гроші, і буває, що дуже по багато, та й сидять на їх.

То було дуже повчальне ходіння в народ. У першому такому дворі, до якого я дошкутильгав, жив чорний, старий уже пес, що гавкнув на мене зо два рази захриплим, стертим голосом, навіть із будки не став вилазить. Баба, чорна й зморшкувата на виду, як печена гарбуза, довго не хотіла мене пускать, тоді виповзла на веранду й одщепнула двері із словами: “Чого ви до мене знов унадились із городньої бригади?”

Баба, видно, мала мене за когось другого. Вона таки пустила мене до хати, де пахло сироваткою і домашнім сиром, довго показувала мені фотографії своїх дітей і онуків з Ленінграда, втирала сльози і белькотіла про свою городню бригаду та її бригадира-ірода Мишка, а я їй показував фотографії аури і як їх треба роздивляться через лікувальні окуляри і проектувати хвороби на електронний зчитувач-поглинач енергій – трансформер. З усього було видно, що бабця вже несповна розуму.

Вона белькотіла крізь схлипування, із сльозами на очах, може, прокляття, чи мо’, сповіді – що ти йому зробиш? я вже думав був тікати звідтіля – і тоді бабця заснула. Було зворушливо думати, що вона вмре, і мене могтимуть звинуватить ще й       у її загибелі. То я дістав простого круглого люстерка, яке скрізь ношу із собою, і підніс їй до рота, щоб перевірити дихання (жартую). Я кинувся нишпорить по хаті, перш усього по книжках і за іконами. У “Кобзарі” нічого не було; у збірку народних прислів’їв і приказок позакладувано двадцятилітні квитанції за телефон, воду й світло. Трапилося ще старезне видання повоєнне “Повії”, що розвалювалося просто в руках. У неї, між витертих, м’яких на дотик, як ганчірки, сторінок, була закладена бабина трудова книжка. Але грошей не найшов ніде, так що я вже кинувся дивитися по кишенях і витягувати з бабиного комода пронафталінені плаття. Баба знай сопіла на лежаку. “Спить і курей бачить”, – чогось подумалося мені, і я накрив їй лице так само пронафталіненою цвітастою хусткою з комоду. Нарешті я додумався повидирати ікони із рамок; справді, в кількох оправах так були заховані десь може сімсот гривень великими купюрами.

Я не бешкетував – навпаки, виніс навіть собаці, що жалібно скавулів, посьорбати якихсь помиїв. Розкидані плаття поскладав гамузом у комод, ікони частково позаправляв назад, прикрутив гавкуче радіо. Під автобусною стояв чималий гурток людей, яким я потихеньку спустив окуляри; трансформерів запродав двом алкоголікам, один із яких виявився місцевим міліціонером. Подумав, що можна робить об’яви про розпродаж і розклеювати по селах. На те, що вторгував, купив там-таки в Києві на базарі ще трансформерів і сховав їх під курне ліжко. На бабині гроші ми жили тиждень; потім довелося їхати на села знов.

Вона забрала мене додому. Я чітко запам’ятав лише одне – з вікна тролейбуса подвір’я великого будинку з двома гарматами, знаєте, є там таке, коли їхать. Потім ми йшли дуже довго, бо не давало спокою моє коліно, через таку пливку, розмоклу землю, навколо було багато дерев. Отямився по-справжньому я вже в ліжку, на шкарубкому, крохмальному простирадлі. Від найменшого руху з ліжка (це був розкладний диван) немилосердно куріло, і я закашлювався. Було кілька таких поступових просвітлень; инколи надо мною схилялося її обличчя.

Коли я остаточно оклигав – за кілька годин чи тижнів (насправді, ця непам’ять тривала не дуже довго), ми з нею досить ґрунтовно поговорили. На її думку, мені краще було пересидіти якийсь час у неї. Принаймні, просто переждати. Я визнав її думку за слушну. Тому я остався в неї. Умови були поганенькі, ще й тісно, але я ж невибагливий. Вона до того ж ніде не робила, гроші в неї були якісь бозна-відки; хоча я догадувався, як вона їх заробляла. Ми всі разом сяк-так харчувалися, а я старався розходити своє коліно. Вечорами часто споминалося школу, багато таких дрібних призабутих милих історій: про лаборантку, що тільки те й робила, що ходила по уроках і прислухалась, де хто що ляпне про директора, або як ото горіли туалети в школі, і як шукали, хто їх підпалив, і як тоді в підсобці терпко пахло книжковим клеєм. А одним вечором вона принесла подерту, з реп’яхами арафатку, яку начебто найшла за хатою, і довго й незрозуміло сміялася. Правда, не сказала нічого.

Коли опритомнів, був уже в лікарні, у товаристві якихсь лисих юнаків із закривавленими головами і старого жебрака з відкритим переломом стегна. Моя власна обважніла й порожня голова була сяк-так перев’язана чимсь, чого без дзеркала було годі роздивиться. Всі ми, юнаки, я і дід, можливо, чекали на реєстрацію в лікарні. Настрій у всіх був пригнічений. Я спробував звестися на ноги, що вдалося із певними зусиллями, мене хитало й водило, але все-таки я зміг дійти до дверей і визирнути в коридор, де було повно людей. Під нашою тимчасовою палатою, як і в ній самій, не було нікого з лікарів. Спочатку я хотів просто знайти когось із персоналу й поговорити, тому пройшов далі в кінець коридора, спустився східцями на перший поверх, – скрізь було повно таких, як я, і подекуди шастали грубенькі жіночки в медичних халатах – далі вийшов на ґанок двору, де стояло кілька авт швидкої допомоги і стільки ж іржавих швидких допомог із спущеними колесами. Ніхто не спиняв мене, ані переймав, тож я нетвердо і кволо перетнув двір і, вийшовши за ворота, був вільний.

З труднощами я знайшов дорогу і спробував вернути домів. Не можна було гаяти часу, адже непоправна річ, що сталася зі мною й нашою організацією, вимагала рішучих і бистрих дій. В будинку було якось підкреслено тихо; піднявшись до себе, побачив, що двері квартири, що слугувала мені за хату й за офіс нашій організації, запечатано. Я розгублено поторсав ручку, але що це могло дати?

Мабуть, у голові все-таки щось розладналося, я не міг швидко ухвалювати рішення й розуміти все, що відбувається. Я з відчаєм усвідомлював це, але ніяк не міг поєднати кінці в своєму мозку, що, здається, перемістився кудись у порожнечу. Більше робити було нічого, я неквапно повернувся на метро і на вході до станції, як і щоразу, звернув увагу на пост міліції. Коли виходиш із метро, завсігди мимо нього проходиш, і завсігди, ну майже завсідги там розчинені двері навстіж, підлога така лінолеумом заслана, що вам і сказать, і, значить, головне – велика така чорна металева клітка. І теж одно знай розчинена, порожня. Я кожен раз звертав на неї увагу, коли там проходив. Зазираєш у ту клітку, і розумієш, що з неї й починається свобода.

Я подивився на неї й за цим разом, теж. І я зрозумів у той самий момент, чим це все закінчиться. На мить мені здалося, що побачив у тій клітці самого себе, це було як дежавю наоборіт, як спомин із майбутнього. Я просто зупинився і стояв так кілька хвилин. Було ясно, що ідея йти додому найгірша з можливих. Спочатку подумав був прийняти все як є; це була страшна спокуса – просто піти і ступити в ту клітку самому. Але потім у мене з’явилася й та, друга ідея, з бомжами. У мене завжди було з ними порозуміння. Замолоду я трохи поїздив такими електричками роздовбаними, поночував просто неба. Я знаю, що й до чого.

Першу ніч хотів провести із бомжами під мостом.

Але коли я вийшов надвір, бачите, в мене стала дуже сильно паморочиться голова. Це друга для мене причина писати, що таки з головою було щось не те. Мені то ясніло, то знов темніло в очу. Я останній раз отямився під Повітрофлотським мостом, ну, не під самим мостом, а десь там недалечко на проспекті. Пригадую, я трохи не кинувся ломитися у ворота Міністерства оборони. До речі, дуже красива споруда, мені завжди подобалась.

Він, правду кажучи, аж ніяк не був “дияволом у музиці”, яким хочуть зобразити його ізраїльські публіцисти, але дух старої, доброї, жорстокої Європи жив у ньому і він жив ним. Видатний композитор був корисливий чоловік, що не гребував звабити жінку свого мецената, а пізніше – так само брутально жити з Козимою, тоді ще дружиною свого першого й відданого йому інтерпретатора фон Бюлова. Людям, яких він немилосердно морочив, він милосердно дозволяв сплачувати його величезні борги. Разом з тим він люто ненавидів буржуазію, коштом якої жив і від якої насправді різнився хіба тим, що поклав кількадесят років життя на творення сентиментально-розволіклих історій кохання і ще палкого звинувачення проти грошей у “Перстені Нібелунґів”, тих грошей, що їх він так любив і прагнув. Ця суто романтична двоєдушність, самоошуканство мені вадить ще більше, ніж його ошуканство инших. Оскільки заможними людьми, які могли дозволити собі утримували його, були переважно євреї, свою лють він спрямував на них. Меєрбер, що всіма заходами помагав Ваґнерові досягнути визнання в Парижі, разом із Мендельсоном і рештою мали мали віддати свої твори в спеціальні печі для знищення гебрейської музики; ба більше, відомий факт, що самих гебреїв він пропонував винищувати масово, як тих шкідників, приміром, за допомогою якого-небудь газу. У кожному творі він укрито чи й прямо давав на увагу свої ідеї з елімінації жидівства: його гидкі оперні карлики мали навіть співати з акцентом, який би наводив на гадку їдиш. Дириґентам-євреям він не дозволяв торкатися своїх партитур инакше як у рукавичках, і не губив жодної нагоди їх публічно принизити, хоч вони – дивно чи ні – сприймали все те цілком сумирно. Зрештою, і в антисемітизмі він був типовим буржуа свого часу; настільки типовим навіть у своїй зненависті до буржуазного.

Але що далі я міркував над людськими ґанджами Ваґнера, то дедалі менше був певен: а чи справді Ваґнер був такий уже поганий? Точніше, поза сумнівами, Ріхард Перший німецької музики залишався типом, із яким точно не хочеш здибатися в житті, проте дедалі зростало моє вагання щодо того, чи все погане в ньому походило з його, хоч якої зіпсутої, особи. Дедалі більше закрадався сумнів: може, Ваґнера докорінно зіпсувала сама музика, тим більше, що він зміг зайти на її територію так далеко, як ніхто до нього. І диявол, що направду живе в музиці, не міг з цього не скористатися.

Мені, в суті речі, вона завжди була огидна. Післясмак культури, музика залишається нам як спогад і втіха; вона панує тоді, коли молодість  вже в минулому; вся наша музика, вся наша тональна система і її атональні нарости – дитя опери й бароко, цього примхливого «Орфея», що, наче на посміх, реставрує перверсивне уявлення італійців доби Медичі про античну трагедію. Не випадково Монтеверді перший починає вживати септакорди. Я звик ненавидіти музику за те, що вона – вся музика без винятку, якщо її слухати стільки довго, скільки треба – хвилює, за те, як вона вкрадливо треться об мої нерви. За те, за що її любите ви: за дисонанси, од яких тілом бігають похітливі мурашки, за ваш джазовий тритон, який змушує вас скреготати зубами. Музика – це мастурбація благочестивих, але залишає ту саму спустошеність.

Я можу так впевнено говорити про це, бо сам жив у гріхові музики, якийсь час – у його ваґнеріянській єретичній відміні. “Смерть Ізольди” я слухав кілька разів на день, грав її в транскрипції Ліста спершу з нот, тоді напам’ять; перегодя мені вже не треба було її ні слухати, ні грати, бо вона витіснила з мене решту всього. Я божествив Ваґнера цілком так, як перед тим (анахронічно) божествив Малера й Айвза, а по тім, здається, Брукнера.

Можу повторити за Ніцше: “Ваґнер був одною з моїх недуг”. Свого часу, помітивши, що філософ-літерат захопився новою музикою, Ваґнер спробував був використати його для популяризації своїх поглядів на музику й світ. А що Ніцше, природно мав власні погляди, обоє кінець кінцем посварилися. Наприкінці свідомого життя Ніцше вигукував на зло покійному Ваґнерові: “Il faut mediterraniser la musique!” Він захоплювався всім життєрадісним, соняшним, південним, здоровим, наприклад, музикою Бізе (справді, апофеоз, південності, ще й з огляду на гебрейське коріння композитора). “В особі Ваґнера сучасність говорить найінтимнішою своєю мовою: вона не приховує ні свого добра, ні свого зла, вона втратила будь-який сором себе”, – писав Ніцше. “Ваґнер пів свого життя вірив у революцію, як міг вірити хіба що який-небудь француз. Він шукав її в рунічних міфах, він гадав, наче знайшов в особі Зіґфріда типового революцьонера. “Відкіля все лихо в світі? – питається Ваґнер. – Од старих договорів”, – одказує він, немов перший-ліпший ідеолог революції. По-німецькому: од звичаїв, законів, моралі, установ, од усього, на чім стоїть старий світ, старе суспільство. “Як усунути лиха зі світу? Як скасувати старе суспільство?” Тільки оголосивши війну договорам (звичаю, моралі)”. Це робить Зіґфрід, що кінець кінцем руйнує світ старого, корумпованого, морально здискредитованого Бога.

Музика Ваґнера хвора, пише Ніцше (будь-яка музика, кажу я!), бо показує проблеми істеричних, афективних героїв із запаленою чуттєвістю і вимагає такої самої пересиченої, розбещеної чуттєвості у слухача. Їй бракує ще й організаційного центру, вона надто жіночна (будь-яка музика!), сам Ваґнер – то лише її невроз. Морально вона збанкрутіла, бо виходячи з аристократичної моралі германців (а за Ніцше, й середземноморської античності: піднесення щасного), неодмінно приходить до юдеохристиянської потреби у виправданні, до потреби в спасінні, до піднесення нещасного. Насолода сильного й страждання безсилого, обоє в музиці Ваґнера – знов та сама єхидна дводушність. Отже, слід порвати з музикою Ваґнера. Слід порвати з музикою. Єдина помилка Ніцше: сказане стосується не музики Ваґнера, а музики як такої. Кінець кінцем, Ніцше й сам дійшов цього. “Я заборонив собі музику; cave musicam – оце правило для філософа”.

Та Ніцше й сам був неабиякий моральний банкрут; усе життя він не впиняв компонувати чудові, бо безпосередні, дрібнички, прелюди, гімни й Lieder. Недовго перед кінцем, Ніцше з усією пристрастю й надміром порина в музику, як юнак, що сам собі забороняв мастурбацію. В одному з останніх свідомих листів він пише, як проплакав увесь багатогодинний концерт, здригаючись від кожного напівзвука – грали якогось нездару Россаро. Після цього його глузд погас; він обіймає скатованого посеред вулиці коня; співає цілі дні, не виходячи з кімнати; підписується: “Діоніс розіп’ятий”.

В старих радянських підручниках, за якими я вчив музику, Ваґнерові не закидали нічого такого. Зате йому в провину ставилося небувале розкріпачення дисонансу. Врешті, і цій єресі важко було не піддатися: міркувати про музику й мистецтво в сенсі економічному, як переробку наявного ресурсу (в даному разі – звуку як акустичної реальності). Ми обробляємо ресурс ґрунту аж поки той виснажиться; ми вичерпуєм руду, аж поки родовище стане неплідне. Те саме з музикою: кожна нова звукова послідовність зменшує кількість невикористаного звукового ресурсу, очевидячки скінченного. Нарешті ми дійшли до найрафінованішої технології: видобувати музику з того, що колись відкидали як сміття, із дисонансу, з того різкого сполучення, тертя близьких звуків, з якого – насправді – вся напруга й драма в музиці, вся її трагедія. Однак рафінована технологія вістить близьке вичерпання ресурсу. Коли люди, напрочуд швидко, звикли до дисонансу як до буденності, занепала й уся будована сторіччями тональна система.

Один із найрізкіших дисонансів в акустиці – побільшена кварта (наприклад, до-фа-дієз). Не так через ту різкість, як із великої складності для співаків точно інтонувати цей інтервал, його саме й називали “диявол у музиці” (нібито ще за Середньовіччя, та, як вигляда, псевдомедієвальна назва з’явилася щойно за доби бароко). Це був заборонений до вжитку інтервал, нехай би навіть була спокуса вдатися до нього. Це була достоту кварта диявола, тритон, улюблений ваґнерівський інтервал, улюблений інтервал Ліста – його тестя й такого ж антисеміта. Від середини ХІХ століття своєю солодкою хіттю тритон заповнює всю європейську музику. Але з огляду на її сумну долю в наступному столітті, це має менше значення, ніж те, що, наприклад, той самий тритон опанував у свій час музику негритянську.

Ще смішніше мені стає, коли оглядаю подекуди вдалі спроби втриматися від спокуси “диявола в музиці”. Був, приміром, один композитор, Шарль Алькан. До речі, він був семітського походження і помер дуже старим, коли діставав покладений на найвищу полицю Талмуд і звалив на себе цілу книжкову шафу. І в решті він був протилежністю Ваґнера: принципово не публічний відлюдько, проте незмірно людяніший, принаймні тому, що зняв цілих два поверхи в будинку, де жив, лише для того, щоб нікому не заважати нічною грою на нині забутому педальному фортепіано. Його музична мова на тлі бурхливої доби вже виглядає дещо архаїчно, хоч і відстала на яких два десятиліття. В музиці він не уникав дисонансів, боронь Боже (то був би відступ на пару століть назад), але старався вживати їх настільки ощадливо й раціонально, наскільки це взагалі можливе. Цього дядька не задуриш тритоном! Але що ви думаєте – у фугах і сонатах ребе Алькана, в його Allegro barbaro (за понад півстоліття до Бартока), у “Квазі-Фавсті” чортячості незмірно більше, ніж у будь-якого иншого сучасника включно з Ваґнером.

З дисонансами чи без, музика то дитя диявола; я марно забороняю собі музику, як забороняв був Ніцше, без жодної надії на успіх.

В усій цій історії мене вразив Сашко. Він, насправді, відпрацював на всі 100. Я й не чекав від нього такого. Від нього дуже сильно залежав наш успіх, і він не підвів. Бачу, що ці кілька місяців із нами дуже його змінили, це вже не той несміливий селюк, що бозна-яким побитом і відучився там в університеті. Молодець.

Ще мені було цікаво побувати на його батьківщині, дуже цікава й повчальна загалом поїздка. А ще – перечитав кілька улюблених книжок і передивився кілька фільмів (не питайте яких і як це стосувалося до роботи). Підсумок такий – ми справилися добре, проект наш тривтаиме далі, і до того ж ми маємо ще один додатковий проект на січень-лютий орієнтовно (міжнародна конференція з кількома круглими столами). Все чудово!

А, і ще одне. За цими всіма клопотами в провінції мені ніколи було стежити за саммітом Україна – ЄС 1 грудня. Я так і не можу зрозуміти, зможу я поїхати до рідного Гайдельберга без візи чи ні?!