Перед од’їздом

Думаю, свої враження від Америки я викладатиму вже в іншому місці, а в якому не скажу. Пошукайте, будь ласка, самі.

Плани на майбутнє

На села я їздив ще з кілька разів, аж поки воно мені остогидло. Правду кажучи, таке життя починає мені бриднути. Ще така обичка появилася мені: став їздить до своєї старої квартири, де стільки всього проминуло; як ото старий споминає молодецтво по давніх фотографіях. Наче бозна-коли було.

От учора, щоб доїхати в центр, вигріб увесь дріб’язок з кишень, але на маршрутку, авжеж, не осталося, того од метро додому прийшлося йти пішки. Похолодало, сильний вітер хапав за ноги, та якщо тепло вдягнуться – можна йти, не мерзнеш. Воно й приємно по-своєму. Було ще й трохи зоряно й місячно. Еге ж, був вечір. Пройшов я так хвилин із двадцять – увесь спальний район, кругом – ані душі, тільки машини щільно понатикувані скрізь, де тільки можна. Коли йдеш уночі містом, вогники сигналізацій на тих автах, вони ж як гірлянди міняться й переблимують. Світяться й вікна в тих етажерках, кругом де не глянеш – самі вікна. І от якось я так почув тоді оцю силу, оцю могуть закону, що розсадив їх от цю мить по своїх кватирях, за яку часину вкладе спати, а рано – збудить і викине надвір, у метро й маршрутки, і пожене на роботу; я почув усю велич цього циклу, не менш захватного, як цикли прецесії небесних тіл, циклу не менш неминучого й незмінного, як Платонів рік. Почув, що є своя насолода і млість в тім, щоб буть за частину того циклу.

Дорогою, як іти до мене, треба пройти через узький прохід у будинку, і тільки я хотів це зробити, як мене нагнав здоровенний джип тойота. Я спиною почув його пронизливі фари. Я одійшов собі пропустить його, він, наче так і треба, минув собі мене й повернув у вузький виїзд із двору. За ним з другого під’їзду повернув пікап із піаніно в кузові. Я йду за ними, коли бачу – чогось вони стали. Пройшовши метрів скільки вперед, бачу: просто перед джипом, метрів за п’ять чи сім, стоїть другий джип, не розібрав марки. Обидва пристали, і пікап собі за ними нищечком стоїть. А дорога ж вузесенька, не проїхати обом ніяк! От і стоять вони, світять фарами один на одного, наче готові биться, наче два панцерники виїхали на вулицю розруйнованого города. І я аж став, щоб і собі подивиться, що ж воно буде. Стояли вони так чи не хвилин з п’ять. Покіль один таки крутнув керму, виїхав на газон і об’їхав отих. А тойота мовчки, дуже так степенно поїхала далі. А пікап з піаніно і за нею.

До чого це я пак? Оті п’ять хвилин, що я там стояв, за них я намалював собі, як рано встаю о сьомій, чищу зуби й голюся, і снідаю заздалегоди і швидко, щоб не спізнитися, щоб приїхати на чверть години раніше – перший день в офісі; лізу в метро, штовхаюся й лаюся там із такими ж роботягами, мучуся недоспаним сном і гидливо держуся за липке поруччя. Проклинаю цей вагон і цей світ, кажу собі завтра ж усе кинуть і поїхать звідси к бісу. Та коли виходжу із станції – зимне повітря мене холодить, я доходжу роботи, всідаюсь за маненький (зате ж дешевший) монітор, що вибирає мені очі, і перевіряю пошту, читаю останні новини, і те, що діється зо мною, вже не виглядає на страшне чи бодай хоч трохи важне. День минає в справах, не надсильних, хай Бог милує, а все-таки однаковість виснажує, і вертаю назад я дуже втомлений, щоб думать за що-небудь. І зранку все знов повториться, тільки з часом рано вставати і їхати в метро мене все менше дратуватиме. Я до всього навикну. Заведу собі чудові креативні захоплення (сальса, музика, …), від яких праця не буде така нестерпна. І я рішив: я найду собі роботу.

Нема й мови, це зовсім не те, що та завсігди порожня клітка при виході з метро, хоч, ніде правди діти, ці дні я таки й подумував і про неї. Що ж, і то правда: хурдига є хурдига, хай вона й зветься “офіс”. Кінцем я все-таки добрав, що нова робота буде тим самим білим прапором про мене. Я довго над усім тим думав, довго ходив кругами навколо тієї клітки, раз спинявся на порозі й не важився підступить до сонного міліціонера, довго переглядав оголошення про менеджерів і сисадмінів у газетах. Міліціонер, гадаю, поставився до мене з підозрою, і близько не догадуючись, що перед ним єдиний живий нащадок київського митрополота, чиїм іменем тепер узивають Феофанію. Брутально попросив у мене паспорта, і в ту коротку хвилю, що він бабрав його сторінки, я пережив усе, що мав пережити, щоб повернутися додому до неї і її тупої дочки, і знову слухати її бридкі слова про те, що вона облаштувала все так, щоб ми нарешті були разом. Вона переживала за мене й хотіла, щоб я покинув їздить на села; я сказав, що без тих грошей нам буде непереливки; тоді вона заходилася продавати мотлох, яким кишіла її хата, різним відворотним типам: збоченцям, що полюють на стару білизну, і художникам, що збирають листівки з чужими описками і старі фотографічні іконки в залізних оправах. Вона запізналася з підозрілими типами, з якими обмінювалася фотографіями своїх аур під час здибанок вже не знаю де, можливо, в якому-небудь катедральному соборі. Слово чести, тих фотографій би в неї стало на п’ятсот літ, та в мене не було стільки часу.

Отож, я подумав – поїхали в Крайстчерч. Ні, це здається, Нова Зеландія. А мене змалечку вабила ця чортяча назва, з того часу, як малим у газеті – одній із перших “нєзавісімих” газет перестройки – побачив фотографію з краєвидом, де подекуди дерева й бар’єр уздовж дороги, а на їй – такий добрякуватий, бородатий дядько в мотоциклетному шоломі, і, само собою, на мотоциклі, і за його спиною на сидінні – простий собі кіт. У підписі до фото була ціла історія про дядька, що навчив кота їздити скрізь із собою на мотоциклі, – їх знала вся округа, і лише в кінці коротка, суха, як дерев’яний цвях приписка: сьогодні кіт і його господар загинули в автокатастрофі. Ось що таке для мене Крайстчерч.

Ні, не буде мені Крайстчерча, але є ще вона, омріяна, долина життя й смерти, моя Америка. Тепер я написав до Л., от хіба яких п’ять хвилин є – одразу перед тим, як зайшов сюди. Слава Богу, мій смартфон залишився зі мною й на диво не загубивсь, хоч і лептоп, і ПК я втратив – вони пооставалися в бувшому домі. В Америці тепер глупа ніч, а якби й був день – я б одібрав відповідь нескоро. Та я знаю, що Л. мені напише, і що вона не зможе одмовити на те, що я їй пропоную. Вона, видно, вже знає багато поганої правди про мене, але ж вона, кінець кінцем, лише старіюча жінка, якій треба тепла й любові, і якщо я дам їх їй, вона приголубить і зогріє мене при їхньому фонді (в якомусь think tank на довічному scholarship). Там я почну нове життя. Вряд чи я захотів би тоді повертатися. Та й до Крайстчерча не так важко летіти хоч би й з Каліфорнії. Тільки не треба ніяких літаків і того дурнуватого контролю. Я нічого не братиму з собою, тільки тихенько викрадуся з дому, аби  ж ніхто не почув. До Одеси на залізних собаках, а там – я вже бачу, як клубочиться дим над пароплавом, що повезе мене до далекого берега. Я наймуся юнгою на барку з капітаном-фіном, робитиму кондуктором омнібуса, якщо мене не прийме Л. Коли ми вийдемо у фйорд, я розігну спину, змокрілий від утоми й хвилювань, вдивлятимуся в берег і розпрощаюся нарешті з містом Християнією, де скрізь уже позасвічували вікна. Я, єдиний прямий нащадок київського митрополита, на чию честь названо Феофанію.

Весела пригода

Як полегшало мені з коліном, я став виходити в місто. Потроху мені вже хотілося браться до роботи, та й грошей нам дуже не ставало. Якось я поїхав на базар і там купив три чи чотири іграшки-трансформери; в оптиці, прямо на базарі ж поставленій, набрав простих перфорованих окулярів – знаєте, такі з дірочками, робить управи для очей. Удома – як швидко міняється значення “дому” – знайшов старого наплічника з Дональдом Даком і спакував туди всіх трансформерів і окулярів, кілька старих фотографій, яких знайшов у шухляді, бутерброда і пляшку з-під “Миргородської” з наточеною з-під крану водою.

Двома електричками й пересадкою я добрався глухенького місця. Тим, хто хотів би повторити мене, я би радив звертати увагу на хати з червоними бляшаними зірками на воротях, певний знак, що там живе вєтєран, або самотою його баба, чи як звуть її онуки, бабушка (а це ж іще краще). Знайте ж, о товариші, послухайте мене, єдиного непрямого нащадка київського митрополита, чиїм іменем тепер прозивають Феофанію, що тим-ото ветеранам тільки й платять на селі добру пенсію, а що їм нікуди вже тратити, вони складають собі ті гроші, і буває, що дуже по багато, та й сидять на їх.

То було дуже повчальне ходіння в народ. У першому такому дворі, до якого я дошкутильгав, жив чорний, старий уже пес, що гавкнув на мене зо два рази захриплим, стертим голосом, навіть із будки не став вилазить. Баба, чорна й зморшкувата на виду, як печена гарбуза, довго не хотіла мене пускать, тоді виповзла на веранду й одщепнула двері із словами: “Чого ви до мене знов унадились із городньої бригади?”

Баба, видно, мала мене за когось другого. Вона таки пустила мене до хати, де пахло сироваткою і домашнім сиром, довго показувала мені фотографії своїх дітей і онуків з Ленінграда, втирала сльози і белькотіла про свою городню бригаду та її бригадира-ірода Мишка, а я їй показував фотографії аури і як їх треба роздивляться через лікувальні окуляри і проектувати хвороби на електронний зчитувач-поглинач енергій – трансформер. З усього було видно, що бабця вже несповна розуму.

Вона белькотіла крізь схлипування, із сльозами на очах, може, прокляття, чи мо’, сповіді – що ти йому зробиш? я вже думав був тікати звідтіля – і тоді бабця заснула. Було зворушливо думати, що вона вмре, і мене могтимуть звинуватить ще й       у її загибелі. То я дістав простого круглого люстерка, яке скрізь ношу із собою, і підніс їй до рота, щоб перевірити дихання (жартую). Я кинувся нишпорить по хаті, перш усього по книжках і за іконами. У “Кобзарі” нічого не було; у збірку народних прислів’їв і приказок позакладувано двадцятилітні квитанції за телефон, воду й світло. Трапилося ще старезне видання повоєнне “Повії”, що розвалювалося просто в руках. У неї, між витертих, м’яких на дотик, як ганчірки, сторінок, була закладена бабина трудова книжка. Але грошей не найшов ніде, так що я вже кинувся дивитися по кишенях і витягувати з бабиного комода пронафталінені плаття. Баба знай сопіла на лежаку. “Спить і курей бачить”, – чогось подумалося мені, і я накрив їй лице так само пронафталіненою цвітастою хусткою з комоду. Нарешті я додумався повидирати ікони із рамок; справді, в кількох оправах так були заховані десь може сімсот гривень великими купюрами.

Я не бешкетував – навпаки, виніс навіть собаці, що жалібно скавулів, посьорбати якихсь помиїв. Розкидані плаття поскладав гамузом у комод, ікони частково позаправляв назад, прикрутив гавкуче радіо. Під автобусною стояв чималий гурток людей, яким я потихеньку спустив окуляри; трансформерів запродав двом алкоголікам, один із яких виявився місцевим міліціонером. Подумав, що можна робить об’яви про розпродаж і розклеювати по селах. На те, що вторгував, купив там-таки в Києві на базарі ще трансформерів і сховав їх під курне ліжко. На бабині гроші ми жили тиждень; потім довелося їхати на села знов.

Арафатка

Не писатиму, як вона мене найшла, але, попри все, що було і до, і після того, ніхто не зможе заперечити: я таки зобов’язаний їй. Бо в контексті тієї ситуації вона мене врятувала. Я не сумніваюся, що вона мене шукала. Вона до цього готувалася, і, безперечно, продумала, як його це зробити, якщо виникне якась така ситуація. Вона куйовдила мені волосся на голові, гладила по щоці, казала: “Я все зробила, щоб бути з тобою; я для цього все влаштувала; те, що сталося, влаштувала я, щоб ми були разом, і тепер тебе в мене ніхто не відніме”.

Вона забрала мене додому. Я чітко запам’ятав лише одне – з вікна тролейбуса подвір’я великого будинку з двома гарматами, знаєте, є там таке, коли їхать. Потім ми йшли дуже довго, бо не давало спокою моє коліно, через таку пливку, розмоклу землю, навколо було багато дерев. Отямився по-справжньому я вже в ліжку, на шкарубкому, крохмальному простирадлі. Від найменшого руху з ліжка (це був розкладний диван) немилосердно куріло, і я закашлювався. Було кілька таких поступових просвітлень; инколи надо мною схилялося її обличчя.

Коли я остаточно оклигав – за кілька годин чи тижнів (насправді, ця непам’ять тривала не дуже довго), ми з нею досить ґрунтовно поговорили. На її думку, мені краще було пересидіти якийсь час у неї. Принаймні, просто переждати. Я визнав її думку за слушну. Тому я остався в неї. Умови були поганенькі, ще й тісно, але я ж невибагливий. Вона до того ж ніде не робила, гроші в неї були якісь бозна-відки; хоча я догадувався, як вона їх заробляла. Ми всі разом сяк-так харчувалися, а я старався розходити своє коліно. Вечорами часто споминалося школу, багато таких дрібних призабутих милих історій: про лаборантку, що тільки те й робила, що ходила по уроках і прислухалась, де хто що ляпне про директора, або як ото горіли туалети в школі, і як шукали, хто їх підпалив, і як тоді в підсобці терпко пахло книжковим клеєм. А одним вечором вона принесла подерту, з реп’яхами арафатку, яку начебто найшла за хатою, і довго й незрозуміло сміялася. Правда, не сказала нічого.

Згадую

Я прийшов до тями досить швидко. Взагалі, дивно так – у мене над усе боліло коліно, я просто не знав, куди його діти. Таке, наче тобі розрубали коліно сокирою, знаєте, як м’ясо рубають різники. І таку синю кістку видно. Моє коліно, воно досі болить. Думаю, там зрушилося щось із кісткою. Поки ходжу, ще нічого, але тільки підбіжу кудись чи починаю йти прожогом, наче блискавка в цілій нозі. На жаль, тепер візит до лікаря відкладено на невизначений час.

Коли опритомнів, був уже в лікарні, у товаристві якихсь лисих юнаків із закривавленими головами і старого жебрака з відкритим переломом стегна. Моя власна обважніла й порожня голова була сяк-так перев’язана чимсь, чого без дзеркала було годі роздивиться. Всі ми, юнаки, я і дід, можливо, чекали на реєстрацію в лікарні. Настрій у всіх був пригнічений. Я спробував звестися на ноги, що вдалося із певними зусиллями, мене хитало й водило, але все-таки я зміг дійти до дверей і визирнути в коридор, де було повно людей. Під нашою тимчасовою палатою, як і в ній самій, не було нікого з лікарів. Спочатку я хотів просто знайти когось із персоналу й поговорити, тому пройшов далі в кінець коридора, спустився східцями на перший поверх, – скрізь було повно таких, як я, і подекуди шастали грубенькі жіночки в медичних халатах – далі вийшов на ґанок двору, де стояло кілька авт швидкої допомоги і стільки ж іржавих швидких допомог із спущеними колесами. Ніхто не спиняв мене, ані переймав, тож я нетвердо і кволо перетнув двір і, вийшовши за ворота, був вільний.

З труднощами я знайшов дорогу і спробував вернути домів. Не можна було гаяти часу, адже непоправна річ, що сталася зі мною й нашою організацією, вимагала рішучих і бистрих дій. В будинку було якось підкреслено тихо; піднявшись до себе, побачив, що двері квартири, що слугувала мені за хату й за офіс нашій організації, запечатано. Я розгублено поторсав ручку, але що це могло дати?

Мабуть, у голові все-таки щось розладналося, я не міг швидко ухвалювати рішення й розуміти все, що відбувається. Я з відчаєм усвідомлював це, але ніяк не міг поєднати кінці в своєму мозку, що, здається, перемістився кудись у порожнечу. Більше робити було нічого, я неквапно повернувся на метро і на вході до станції, як і щоразу, звернув увагу на пост міліції. Коли виходиш із метро, завсігди мимо нього проходиш, і завсігди, ну майже завсідги там розчинені двері навстіж, підлога така лінолеумом заслана, що вам і сказать, і, значить, головне – велика така чорна металева клітка. І теж одно знай розчинена, порожня. Я кожен раз звертав на неї увагу, коли там проходив. Зазираєш у ту клітку, і розумієш, що з неї й починається свобода.

Я подивився на неї й за цим разом, теж. І я зрозумів у той самий момент, чим це все закінчиться. На мить мені здалося, що побачив у тій клітці самого себе, це було як дежавю наоборіт, як спомин із майбутнього. Я просто зупинився і стояв так кілька хвилин. Було ясно, що ідея йти додому найгірша з можливих. Спочатку подумав був прийняти все як є; це була страшна спокуса – просто піти і ступити в ту клітку самому. Але потім у мене з’явилася й та, друга ідея, з бомжами. У мене завжди було з ними порозуміння. Замолоду я трохи поїздив такими електричками роздовбаними, поночував просто неба. Я знаю, що й до чого.

Першу ніч хотів провести із бомжами під мостом.

Але коли я вийшов надвір, бачите, в мене стала дуже сильно паморочиться голова. Це друга для мене причина писати, що таки з головою було щось не те. Мені то ясніло, то знов темніло в очу. Я останній раз отямився під Повітрофлотським мостом, ну, не під самим мостом, а десь там недалечко на проспекті. Пригадую, я трохи не кинувся ломитися у ворота Міністерства оборони. До речі, дуже красива споруда, мені завжди подобалась.

Музика і я

В історії людства мало було таких шахраїв і ошуканців, як видатний німецький композитор Ріхард Ваґнер.

Погані думки

Слухайте, а це взагалі нормально мати стосунки із набагато старшою за тебе жінкою? Що каже психоаналіз? Я своєї мами не хочу вже із 12 – 13 років. І взагалі не маю жодного бажання. Але коли стоїш волею обставин на порозі таких стосунків, це стрьомно. І мабуть, треба перебороювати це, якщо ти сильний чоловік.

Драйвовий настрій

Чекаємо на наших американських донорів. Слід сказати, вони саме мають намір проводити за місяць у Києві дуже значну конференцію. Наскільки я знаю від Джіма, це буде найбільший їхній захід (до сьогодні) і за кількістю учасників, і за фінансуванням. Звісно, доведеться дуже потужна попрацювати насамперед нам. Американці чекають від нас дуже інтенсивної допомоги. Але в мене дуже добре передчуття. Такий, знаєте, драйвовий дуже настрій. І це мені до вподоби найбільше! Завжди в мене він такий перед важливою, відповідальною і дещо ризикованою роботою. От це я в своїй роботі люьлю найбільше. Стараюсь передавати це й друзям-колегам, особливо Сашку.

Українізація прокату й громадянське суспільство в Україні

Багато останнім часом доводиться читати на тему тієї постанови Кабміну про якісь квоти на українське кіно. Що вам сказати! Я думаю, проблема і щастя українців у тому, що громадянське суспільство наших російськомовних співвітчизників далеко менше розвинене, ніж наше. Тому ми зрештою й зможемо відстояти свої права на кіно рідною мовою. А вони – навряд. Кириленка ж я завжди поважав. Сподіваюся, що зможу повторити його дорогу: успішний, молодий громадянський лідер не зможе не зазнати успіху в політиці. Але поки що стільки всього ще треба зробити на ниві соціальних проектів нашої організації…

Враження

Що вам сказати, після приїзду наших донорів зі США я почуваюся мов той лимон витиснутий. Да, цікаво це все було. Джім – високий такий, загалом типовий англосакс. Дядько не без джмелів у голові, хоч я їх і не розкусив ще до кінця, в чім там річ. Потім, умовно так назовімо її, Пані Л. – дуже цікава, оригінальна і дотепна. З нею було важкувато спілкуватися, але в неї якесь українське є коріння.

В усій цій історії мене вразив Сашко. Він, насправді, відпрацював на всі 100. Я й не чекав від нього такого. Від нього дуже сильно залежав наш успіх, і він не підвів. Бачу, що ці кілька місяців із нами дуже його змінили, це вже не той несміливий селюк, що бозна-яким побитом і відучився там в університеті. Молодець.

Ще мені було цікаво побувати на його батьківщині, дуже цікава й повчальна загалом поїздка. А ще – перечитав кілька улюблених книжок і передивився кілька фільмів (не питайте яких і як це стосувалося до роботи). Підсумок такий – ми справилися добре, проект наш тривтаиме далі, і до того ж ми маємо ще один додатковий проект на січень-лютий орієнтовно (міжнародна конференція з кількома круглими столами). Все чудово!

А, і ще одне. За цими всіма клопотами в провінції мені ніколи було стежити за саммітом Україна – ЄС 1 грудня. Я так і не можу зрозуміти, зможу я поїхати до рідного Гайдельберга без візи чи ні?!

Страх і ненависть у Києві

А до нас їде ревізор! Та ще й не один!

Гадка

Німець музику приймає як філософію, а саму філософію – як музику (Брукнер, Бетговен, Вагнер – Гегель, Маркс, але не Кант). Щось у цьому є.

Загадки

Час від часу я повертаюся до музики, цієї давньої моєї хвороби. Досі не можу розуміти, що мав на увазі Шенберг, коли казав, що до-мажорний акорд ще не вичерпав усіх своїх можливостей. Чи не йдеться тут про акордовий фонізм у блюзовому розумінні? До-мажорний (як і взагалі будь-який тонічний) септакорд для додекафонізму не має того значення, що для джазових квадратів через розклад гармонії як такої. Але нутром відчуваю, що тут дещо є.

Ще міркую про українську музику. Якщо для неї особливо притаманні звороти із ввідними акордами (тобто субдомінанта другого ступеня і акорд 7 ступеня домінантової групи), то що пріоритетніше все-таки: автентичність чи плагальність, для української музики. На жаль, у старих наших підручниках значно більше писали про російську музику з її принциповою діатонічністю. А про українську згадувалося хіба що в контексті гармонічного мінору, альтерації і тих самих ввідних тонів!

Старт

Все-таки, як бачу, Вордпрес значно кращі дає можливості для блогу, зокрема, до кастомізації.  Я мав рацію, коли перейшов сюди зі старого ресурсу. А ще мені подобається те, що тут мене не читатиме ніхто зі старих друзів і знайомих. Це особливо добре.

Післязавтра проводитимемо ще один круглий стіл у “Києві”. Новий наш працівник, Сашко, потроху втягується в роботу, хоч недосвідчений ще і якийсь замкнутий дуже, несміливий. Ніколи не вгадаєш, що в нього на гадці. Мені не дуже сподобалося, що він звалив із роботи на вихідні, їздив кудись до батьків чи що. Але я сподіваюся, що він усе-таки виправдає кращі, а не гірші сподівання. Все-таки з цими круглими столами роботи поки що небагато. Але до Львова на книжкову виставку, на жаль, не вийде поїхати з причини кількох робочих накладок. Шкода.